жорсткий текст

звідси

Дмитрий Редько

Такое, очень личное.
Шесть лет я не живу в Украине, до неё мне почти четыре часа лёта, мечтаю вернуться, надеюсь, что уже скоро.
Мне уже не за сорок даже, а ближе к пятидесяти. Я такой, обычный. Дитя времени. Читал, учился, любил, дрался, пил, работал. Ещё я циничен и не сентиментален. Ещё я никогда не плакал - нас так учили. Нет, слёзы из глаз у меня брызгали, но это было от боли, давным-давно, когда мне вправляли свёрнутую переносицу. Я тогда очень смущался, что - слёзы. Так ведь не принято.
Недавно была эта песня, "пливе кача"и фото этих парней, в ю-тубе. Смотрел - и рыдал, как-то странно, со скрипом зубов, судорожно, дёргаясь всем телом, со слезами и чувством презрения к себе за слабость, мужчины ведь не плачут. И ещё - с ненавистью к тем, кто это сделал, не зная точно, кто именно, но отлично понимая, кто за этим стоял. И за то, что они убивали, и за то, что такой обычный, циничный, взрослый, никогда не плакавший - вдруг вот так.
Друзей у меня немного, всех поразбросало по миру, созваниваемся редко. Через несколько дней я разговаривал с другом, из Германии. И он мне рассказал - большой, сильный, в прошлом занимавшийся борьбой, прошедший всякое - смущаясь и запинаясь, что с ним было вот такое же, что и со мной. И ещё пару человек поделилось в переписке таким же опытом - новым, непривычным, горьким и солёным, пропитанным ужасом, скорбью и ненавистью. Мы, кстати, общаемся на двух языках одновременно, иногда я перехожу на украинский, иногда мои друзья - на русский. И ещё оказалось, что мы умеем плакать, что нас могут заставить это сделать.
Не важно, не в этом дело. Дело в том, что и у меня, и у них как-то одновременно появилось понимание и осознание того, что в жизни, прожитой уже как минимум на две трети, кроме друзей, могут быть и настоящие враги. Которых по-настоящему же и ненавидишь. Вот они стреляли на Институтской, вот они вошли в Крым, вот они в Донецке, в Харькове, вот стоят у границы. Вот уже сегодня-завтра начнут войну.
Нас, таких - "ближе к пятидесяти" - много. Кто-то - в Украине, кто-то - за границей. Нас не возьмут в армию, мы не ляжем в землю под первой артподготовкой и не упадём на брусчатку в первом бою. Но мы уже договорились, что мы не забудем и не простим ничего этим людям из Российской Федерации, если они посмеют напасть на нашу страну. Мы сделаем так, что у них будет гореть земля под ногами не только в Украине, но и у них дома, во всяких рязанях и москвах. Мы достаточно умны, изобретательны и злы для этого, и мы научились ненавидеть.
Я, наверное, уже больше никогда не заплАчу, но этот опыт, единственный за всю мою жизнь, сделал меня другим. Мне очень трудно теперь с этим жить, и этого я тоже никогда не прощу людям с той стороны границы.

знаєте, що найцікавіше? мені ці почуття дуже знайомі -- хоча я ані разу не жорсткий чоловік, який не плаче. запитайте в мого чоловіка чи в брата -- я легко ридаю над фільмами, серіалами чи історіями, які зачіпають моє серце. я не бачу нічого принизливого в сльозах -- і не стидаюся своїх сліз.
але ненависть -- отака люта, пекуча, страшна ненависть -- знайома мені давно.
саме ці почуття в мене виклиали мої однокласники, які били мене щодня -- ні за що. я їм цього не забуду.
саме ці почуття в мене викликали чоловіки, які лапали мене -- 13- і далі - річну -- за дупу в громадському транспорті, коли я їхала в школу. а на транспорті я їздила, бо коли я йшла додому зі школи пішки (це була друга зміна, і поверталася я додому, коли було темно), на мене кілька разів нападали -- один раз хлопець-підліток пробіг повз мене і схопив мене за лобок. ще раз це був дорослий чоловік, але я втекла.
саме ці почуття спадають мені на думку, коли я згадую тих чоловіків, які намагалися примусити мене до сексу -- хоча я чітко казала, що я цього не хочу, чи намагалися маніпулювати мною, щоб я робила для них те, що їм хотілося.
і до мого колишнього чоловіка в мене ці почуття досі не вщухли. (значною мірою ще й тому, що я досі не можу пробачити собі, що не розлучилася із ним раніше)
саме ці почуття охоплюють мене кожного разу, коли я читаю статистику про домашнє насильство. про зґвалтування. про сексуальне насильство проти дітей. про вибіркові аборти, до яких жінок примушує родина, бо дівчинка -- це ж марна трата ресурсів, треба хлопчика, лише хлопчика!
саме ці почуття я маю стримувати кожного разу, коли чую сексистські жарти чи твердження, що жінки дурніші чи в якийсь інший спосіб гірші за чоловіків.
саме ці почуття зринають у мені, коли я читаю у новинах про жінок, яких зґвалтували і вбили -- не якісь аморфні невідомі істоти, а цілком живі люди -- чоловіки. про жінок, які вчинили самогубство, бо не могли більше жити -- бо з них знущалися. бо їх контролювали і позбавляли свободи волі.
між іншим, жінки, які говорять про зґвалтованих, що ті самі винні, викликають в мене не меншу ненависть.

на практиці це означає, що я живу у світі, в якому моя ненависть отримує підживлення _кожного_ _дня_. і вже не перший рік. далеко не перший рік.

і найгірше, що на відміну від росіян, з якими все більш-менш зрозуміло -- вони по той бік кордону, вони недвозначно проголошують свою позицію -- з чоловіками не все так просто.

кожен. окремий. чоловік. в будь-який момент. може вирішити, що він має право задовольнити свої сексуальні, побутові, емоційні чи естетичні потреби за рахунок тих, кого суспільство йому віддає на поталу -- жінок і дітей.
і ти мусиш кожної хвилини бути напоготові дати відсіч. захистити себе і свою людську гідність і тілесну недоторканість.
бо передбачити це неможливо. і потрібно завжди пам"ятати, що і серед чоловіків є порядні люди, і якщо раптом вони дізнаються, що ти чекаєш, що вони можуть таке втнути, вони страшенно ображаються -- бо ж вони не такі!

(і кожного дня, коли я дивлюся на мого чоловіка, я не можу натішится з того, наскільки мені з ним пощастило, що я можу йому довіряти абсолютно)

і саме на жінок суспільство покладає відповідальність за те, щоб цього не сталося -- дослухатися, догоджати, не носити коротку спідницю, не виходити на вулицю ввечері, не провокувати -- так само, як зараз Росія перекладає відповідальність за свою агресію на Україну, мовляв, а нашо ви виходили на Майдан? а нашо ви скидали президента? а нашо ви взагалі?

і якщо Україну зараз підтримує багато хто, то жінок -- отих побитих, зґвалтованих, дискримінованих, принижених, вбитих жінок -- їх не підтримує ніхто. їх слова перекручують, їм не вірять. їх звинувачують у провокації чи недостатній покорі. їм не надають допомоги і не підтримують. їх кидають напризволяще.

і тому моя ненависть розгоряється ще сильніше. і я боюся, мені доведеться жити з нею до мого останнього дня.